top of page

LGMW MAGAZINE

Home of multilingual writing

Poems, by Nastya Drapkina

Anastasia Drapkina is originally from Kherson, Ukraine. She is multilingual. She fell in love with literature and languages thanks to books in her Ukrainian great-grandmother's house: a volume of Tyutchev made such a strong impression that she started writing poetry herself. When she grew up, she majored in Russian studies at Kyiv University. Then, full-scale war came to Ukraine. Nastya talks about the abolition of culture and language, responsibility, and coming to terms with oneself in the project "Eyewitnesses".


Below are some of Nastya's multilingual poems:



I N T E R C O N N E C T I O N


We climb the mountains to become bigger

In someone's eyes or, may be, ourselves...

We're drawn to cross the oceans with vigour

In search of freedom, can't be found this way...

 

There is a peak above conquered heights

And we're captives of emotions and ideas...

An ordinary spring is always unsurpassed,

Enchanting with its simple being...

 

Recently, an interesting experience I had —

One of them: a walk across the hills

Mountains’ sense seemed twice as great,

Yet, gentle descent changed me no less...

 

White little boat's rocked as a church,

Amid the scent of emeraldish warmth

In such a silence — can hear the blood flow,

It feels like festive, extraordinary calm...

 

The same roots drown bodies into depths,

But their arms weave patterns like a hair

Somebody's noise still feels out of place,

Yet nature set no laws for wanders there..

 

At the foot of hills lie fields in sole,

What wonder fills the outspread soil —

As if the seeds are sown in soul,

And oats, and wheat, and love, the source.

 

And then it comes — a silver river,

Reeds are whispering, and listen —

A veil of real needs revealing

Water singing all your mysteries.

 

Nature always mirrors your design

Gaze into it, as into a mirror...

Freedom's not a number, measure, line —

It's a state and feeling out of figure.


***


И Н Ь / Я Н


Противоположности формальны, правда?

Красный-синий, чёрный с белым — тоже

Наш разум одержим системы жаждой

Не допуская мир, красивый в сложном

 

Не рискуя, риск увидишь бóльший,

Боясь упасть, ты не научишься ходить

Восточный свет и мистика пророчеств

Не прекращают вновь об этом говорить

 

Кто прав, кто нет — не мне о том судить

Похоже, этого не существует вовсе

Выбор в том — сжигать или светить

Открыта дверь души и днём, и ночью

 

Правды суть одна в любом обличьи,

Так и у гор — одна же, общая вершина

Каждый покорит их, время безразлично

Найди скорее для согласия причину..


Копнú поглубже — нет вины на деле

Последствия, и те неоднозначны...

Перевернёшь анализ их предельно,

На перспективу — счастье там маячит

 

Прозрачным лучше вúдны краски

Те механизмам грубым неподвластны...

Кто любовь не читает, как сказки,

Творец своей реальности прекрасной


***


И С К А Ж Е Н И Я


Мой близкий друг сменил язык общенья

Забавно то, как на меня это влияет...

Без окончательной идеи принужденья,

Но ведь сменил! И это... с ног сбивает...

 

Да нет, как можно?! Что вы, что вы!

Он человек святой и нет сомнений

Не рассчитал я, что бывает сложно,

Как на других потребности навесим...

 

На символах, конечно можно строить

Большую крепость.. и потолще стены...

Но ласковой её волною скоро смоет...

Пыхтя, стараясь, я её... песочной делал

 

Не резонирует, не чувствую, не знаю,

Не вписываюсь с "благородной грустью"

О крыльях журавля синица не мечтает,

Всю природу раскрывая без дискуссий...

 

Я не обязан всюду видеть общность...

Щербатый камень речка... обтекает...

Природа учит рассмотреть возможность

Счастливым быть, спокойно принимая...

 

Пообщавшись с этим другом снова,

Я вижу то, что сразу не заметил —

Оболочка языка не скроет

Того, что каждый, несомненно, светел...


***


И С Ц Е Л И Т Ь С Я


На предпочтения ложúтся идентичность

Они же — рамки олицетворяют

Не хорошо, не плохо, можно измениться,

Иллюзорность отклика призная...

 

Например вот, связан с дискомфортом

У меня холодный камень пола...

Не столько плитка, наш был дом сам —

В эмоций холод так перелицован..

 

Привык и после то, что явно ранит

Зарыть поглубже... там ведь потемнее...

Обнаружил, что моя же память

Рефлексов многих здесь мудрее:

 

Сесть в тишине, расслабив мышцы,

Не умоляя Полноту ничем заполнить

Раскрыться — верный способ исцелиться

Как ветер, растворяясь, боль, проходит...

 

Не говори, что ýшу близко не владеешь,

Суть в практике одна, вторичны формы...

Кунг-фу и сварга; или гнев преодолеешь —

Куда ни глянь, повсюду мир духовный...

 

Всю жизнь сужая в почерк Шуан Дао,

Нестройный опыт отрицал я зря...

Считал, что танцу сильно помешает,

А это — блик на острие меча...


***


Ч У Д А К И


"Чуднóй" и "чýдный" — ударение решает,

С "чудаковатым" и "чудесным" то же...

Как ловко же фонетика меняет

Смысл, чтобы жизнь казалась сложной...

 

Просто странный или вдохновляешь?

Или... вообще вот... безразличен

Через время точно понимаешь —

Одновременно в каждом из обличий...

 

У этих слов ещё и общий корень —

"Чудо" — здесь уж смысл однозначен

Заложена оценка в них же, вроде...

Теряет силу, если ты прозрачный...

 

Слово "чудо" так используется редко...

Нет событий, подходяще ярких...

Что, если без придирчивой проверки

Небо чудом следущим назначить?

 

Магию возможно обнаружить

Только, если выбрал жить без фальши

Неизбежно тут "стандарт" нарушить,

За "серьёзность" все ребёнка прячут...

 

Не бойся показаться чудаком

Мы-то знаем, в чём тут неустойка:

В "страньших" тонкий виден сонастрой

С миром, укрепляющийся только


***


І М’ Я


Моє ім‘я нині станція «Дніпро»

І неба з неї мальóване полотно

 

Моє ім‘я — «Мінська» і «Оболонь»

І кАчки під сонцем з річкових долонь

 

Моє ім‘я — схили Дніпра і містичний узвіз

Квіти, і зелень, і церкви, і сяючий міст

 

Мої імена — КНУ, і «виставка» і «жовток»

Пряники, яблучний дворик і зошити сторінок...

 

Моє ім‘я Лиса гóра, і Замкова, й Бабин Яр

На Арсенальній Маріїнка, Лавра і свічка-вівтáр

 

Моє їм‘я — синє небо і музика всіх Карпат

Сонячні дзвони, банош, п‘янкі аромати трав

 

Моє ім‘я про кохання, кав‘ярні і катедрал,

Про те, як плекає Львів в Личаківці старий каменяр

 

Моє ім‘я — де Олекса Довбуш, гуцул, мав орлиний зір

Як тінь з ниток водоспаду — з каміння — в сосновий бір

 

Моє ім‘я — Львівська залізниця, насичений запах дощу

П‘ята година ранку і, в захваті, я тремчу

 

Ім‘я — ваші дивні слова... хай наприклад, пляцькú

Галіція, брама, вуйкó — дуже влучні й ціпкі

 

Моє їм‘я — центр Херсону, святковий удень і вночі.

Над ніжними квітами травня — хрущі і пташині ключі

 

Моє ім‘я — сосни й піщані дюни і зорі Олешківських снів

І в самому серці в них — хутір, озера й гітаровий спів

 

Моє ім‘я — сяюче море і чайки над снігом вітрил

Мереживний замок-театр, будівлі у формі крил

 

Моє ім‘я — гострі скали, палаци й палкий колорит

Горді народи сходу, що не схиляться під гніт

 

Моє ім‘я — гнiзда ластівóк, захований в хащах Форос

І Лермонтівська атмосфера — у грізних вершинах — всковз

 

Моє ім‘я — все з любові

Моє ім‘я — моя кров

Моє ім‘я не прохає волі

Воно є основа основ


***


Т И – Ц И


Ти на особливому місці

У кінчиках пальців б‘ється-ми серце

ЗалИшитись рАзом назАвжди — велике мистецтво

У цьому бурхливому темному лісі.

 

Ти на першому місці

Ніжний слід березнЕвого квіту

У мЕні на серці,

НавеснІ молодого світу.

 

Ти на особливому місці,

Вперше, коли не повинна мовчати,

І можу напитись з криниці

Солодкої, льодяної, не вимушена кричати

 

Ти на першому місці

І вперше мої відчуття важливі

У будь-якому наступному віці

Я неодмінно і знову зустріну тебе нажИво

 

Ти на особливому місці

СклАдні мелодії стали мені чужими

ПрОсті — влучають, немов блискавиці

І всі опинИлися ніби… твоїми..

 

Ти на першому місці

Між нами немов би зв‘язкОві нитки.

Однаково, що обидвА наодинці,

Як я відчуваю фізично вітер об-твОї хвіртки...

 

Ти на особливому місці

Що інше могло б зберігати твій сон неспокійний?

Я не довІрю цьОго вечірній зІрці,

Сам-на-сам із минулим ніколи не станеш вільний...

 

Ти на першому місці

Мій погляд — для тебе, подих і дотик — до мене — твій

Лиш тобі провестИ лініЇ-ці

ПрЯні і теплі — до моїх мрій

 

Ти на особливому місці

Змінив і вказав, що я можу непрАва

Бути, сліпа і глуха по вІнця.

Але будь якою — мила. …

 

Ти на першому місці.

Відкрив для мене чари просто-ти...

З тобою жити, мов на небосхилі,

Де нічогО, крім світла й пусто-ти

 

Я не знаю, де; не розумію, як,

Ми знайшлись у снах, дУмках і словах.

То ж подаруй світло мені, маяк

І залишайся зі мною в усіх світах

 

Бо ВсЕсвіт у нас нескінчЕнний,

Якщо він такий, як ми вірити звикли.

Зірок і галактик шляхи незлічЕнні,

Що не дає-ти заснути ні ночі. Доки остання не зникне.

 

***


І Н К О Л И   М І С Т О…


Інколи місто

Стирає кордони й паркани.

Інколи місто

Являє занедбані рани.

Інколи місто

Дає розкриття таємниці

Що борониться

У рунах скляної криниці

 

Місто жадає

І мріє розбити кайдани…

Люди сплітали

Висотки, бруківка і крани.

 

В полоні розв’язок

Ранкове тепло зустрічає,

Розрита колесами,

Кари від краю до краю.

Земля зачаїлась

І дихає тихо у хащах…

 

Зелена і первісна сила

Захована в тіні окраїв.

Там світ уривається полем —

Там — тихим і морочним гаєм.

 

Там — дихає тиша водою

Меліса, і м’ята, і зорі…

Там постаті статні і білі

Заквітчані рутою — маком.

Співають пісні над водою

Про Бога с живими очами…

 

Розмиті доріжки дощеві,

Кущі в кришталевім намисті.

І сяється пломенем білим

Струнка золотава дзвінниця…

 

У шапці з горіхів і меду,

Із шарфом з ясної чорниці.

Жовтіє узвіз самоцвітний

І пряничні рукавиці.

Збудовані як палаци,

Де неможливо жити…

 

Прикрашені святом площі,

Вогні на вечірніх вулицях

Різко зриваються в прірвища

 

Там незнайомі вулиці,

Там синьоокі сторожі…

 

Блукаєш, а то — не випустять

Ключем золотого променя,

Останнього світлограйчика

На фоні нічної осені.

 

Коли не діждуть історії —

Пропуску потаємного —

Про величезних філінів;

Про лісовії вогники;

Про снігові діброви;

Кохання, що вЕршить долі…


***


А Л Ь П Ы


Что человек по сравненью с горами?..

Жучок раз, может, в сотню меньше

И всё же он их неизменно покоряет

Сотни тысяч лет, наверно, больше...

 

Тяжело дышать, давление зашкалит

Кажется, ловушка здесь захлопнется?

Да нет, иное чувство превалирует

Разбираюсь, что в них кроется...

 

50 начальных метров страшновато,

Высота баюкает, как тёмный рок,

Мысли странной заполнены ватой

Тревожно пульсирует кровоток

 

А дальше видишь только тропы вверх

Вселенная сужается, не изменяясь

Кто же я, пока что просто человек,

Птица, камень, шорох? Затрудняюсь...

 

Доисторичный камень не молчит

Путники ему, как видно, не мешают

Раз так, давай с тобой поговорим

О том, что происходит между нами...

 

— Откуда эта тяга экстремала?

Души моей раскрой секрет...

По земле ходить теперь мне мало

Внутри/снаружи — рамок больше нет

 

Что такое вовсе значат горы?

Изображенье на сетчатке глаза?

Километр с половиной под гипнозом

Без опыта любого даже в базе!..

 

"Я — это ты... — доносится с вершины, —

Мы каждою молекулой созвучны

Слаба от ветра, ты — в сердечном ритме

Любовь и силу сообща получим

 

Не бойтесь никогда моих размеров,

Что я макушкой небо подпираю

Хотя бы шаг всегда хотела сделать...

Мобильность восхищением питает"

 

— "Увы, но большинство ты превосходишь...

Мне... кажется, взгляни внимательно...

В работу сожалений жизнь уходит...

Немного вижу сердцем любознательных"

 

— Ты ошибаешься, уважаемый!

Мир в человечество влюблён

Даже в тех, кто мелким соблазняется

И отрицающих собственный дом..

 

Тёплой рукою покрепче сжимаю

Прохладного камня большую ладонь

Кажется, я в солнце растворяюсь,

Становясь, как ни странно, собой




1 Comment


tais151siat
2 hours ago

Imagination, sensitivity, and sincerity all at once — these were my first impressions of the works. The poems stand out for their quiet introspection. The language conveys a clear depth of feeling, allowing images and moods to unfold naturally.


I noticed this particularly in the accessible yet symbol-rich poem “Імʼя,” where images and fragments of the author’s life intertwine.


What makes the work especially engaging is the sense of closeness to the author’s inner world. One senses it while climbing mountain peaks, walking through cities, or among the lights of the familiar evening streets, returning again and again to the tenderness of the moment.

Like
bottom of page